Рівне.

Рівне місто обласного значення в Україні, обласний центр Рівненської області, центр Рівненського району Рівненської області. Населення: 247,4 тис. мешканців (2017 р.).

Відоме з 1283 року. Магдебурзьке право з 1492 року. Статус міста з 1939 року. [1]

Перша відома письмова згадка про Рівне як про один з населених пунктів Галицько-Волинського князівства датована 1283 р.  Цей запис зроблений  латинською мовою у польській хроніці «Рочнік капітульни Краковскі». Однак останні розкопки можуть перетворити Рівне на стародавнє українське місто. Рівне на 250 років старше, стверджують місцеві археологи. Під час останніх досліджень місцеві науковці відшукали будівлі, керамічний посуд, залишки зброї і будівель, датованих 10 століттям. Ці знахідки, як запевняють археологи, здатні перевернути і збагатити історію Рівне. [2]

Під час розкопок у центральній частині міста були знайдені залишки будівель, зброю і керамічний посуд, датовані Х століттям, є доказом того, що місту Рівне більше тисячі років. Виявлено сліди кількох поселень, найстаріше з яких датується Х століттям, також простежуються наступні етапи розвитку.[3]

Існує кілька версій походження назви міста, за однією з них - названий він так через розташування на рівній низинної місцевості, в історичних документах місто також згадується як Рівненської, Рівне. Інша версія полягає в наявності у поселення потужних оборонних ровів, заповнених водою, оскільки в минулі століття існувало навіть міське передмісті під назвою Зарова. [3]

Після розпаду Галицько-Волинського князівства в 1340 році, територія нинішнього міста Рівне, у складі Волинських земель, стала частиною Великого князівства Литовського і, згідно адміністративного розділу, відійшла до Луцького староства. [3]

У 1434 році литовський князь передав Рівне луцьким землевласникам Дичко, в 1464 році Івашко Дичко продав свій маєток волинському князю Семену Васильовичу Несвицької за «300 кіп широких грошей празьких». Після смерті князя Рівне дісталося його дружині Марії Несвицької, яка почала називати себе княгинею Рівненською. На одному з насипних островів в заплаві річки Устя вона почала будувати великий замок із дубових колод, пізніше обнесений захисними ровами. У 1495 році місту Рівному було надано Магдебурзьке право, в 1500 році княгиня Марія добилася для міста права щорічної ярмарки, а 1507 польський король видав княгині право довічного володіння містом-фортецею Рівному. Після смерті княгині Рівненської, в 1518 році Рівне стало власністю князів Острозьких, які володіли містом до 1621 року. Саме тоді, в 1554 році, місто Рівне був відзначений на географічній карті Європи. [3]

При князів Острозьких Рівне, займаючи вигідне місцерозташування для торгівлі, перетворилося на значне містечко, був створений величезний ставок навколо замкової частини міста. У 1548 році княгиня Костелецкая-Острозька будує тут костел, заново перебудовує замок. Після Люблінської унії 1569 року Рівне, разом з іншими українськими містами, опинилося в складі Польщі як місто Луцького повіту, в цьому ж році на місто зробили набіг татари, розграбували і спустошили його, також спалили церкву і костел.

Але місто знову відбудувалося, в 1575 році в Рівному було вже 543 будинки, а в 1606 році Анна Острозька відбудувала костел. Після спустошливих татарських набігів 1617-19-х років від міста залишилося знову одне попелище, був спалений навіть замок. У 1620 році місто Рівне, як придане Катерини Острозької, дістався Томашу Замойському. У 1629 році в Рівному, відповідно до опису, було 505 будинків, 10 вулиць, проживало понад 3 тис. осіб (у той час у Києві проживало близько 18 тис. чоловік), але в 1640 році місто в черговий раз був спустошений татарами. [3]

У 1667 в результаті Андрусівської угоди Рівне залишається під владою Речі Посполитої. У тому ж році в місті була епідемія чуми, а в 1691 його спустошила сильна пожежа. [2]

У 1723 році Рівне перейшло у володіння польських шляхтичів Любомирських, які були найбагатшими магнатами на Волині, і навіть іноді в Польщі. Новий власник Рівного Юрій Любомирський відразу ж зайнявся оновленням і перебудовою замку, що стояв в запустінні з 1694 року. Його син, Станіслав Любомирський, який вступив у володіння містом в 1738 році, зробив його своїм «родовим гніздом». [3]

У середині XVIII ст. С. Любомирський вважався найбагатшою людиною в Польщі і навіть боровся за королівську корону з С.А. Понятовським. Хто знає, як склалася б сучасна карта Центральної Європи, якби він не програв цю боротьбу Станіславу-Августу, при якому Річ Посполита була розділена між Австрією, Прусією і Росією. З 1793 р. Рівне стає повітовим містом Волинського намісництва, а з 1797 р. — губернії. [2]

В результаті грунтовної перебудови, замок втратив фортечні стіни зі Стрільниця і земляні бастіони, перетворившись на розкішний палац у стилі пізнього бароко, з характерною мансардним дахом, гербами Любомирських на стінах, скульптурами лицарів біля входу і т.п. Також велося активне будівництво самого міста Рівне, в 1750 році в місті налічувалося 683 будинки, з яких 313 у передмістях, працювала млин та лісопильне підприємство, в 1756 році було завершено будівництво Свято-Успенської церкви, в якій, за легендою, молився уманський сотник Іван Гонта зі своїми гайдамаками.[3]

У 1760 році варшавський архітектор Тоушер модернізував палац Любомирських у стилі рококо, а в 1765 році склав план міста, згідно якого місто складався з чотирьох частин - центральної частини, передмістя Острозького, Волі (економії або комісаріату) і передмістя Дубенського. У 1770 році в місті Рівне спалахнула епідемія чуми, під час якої було закладено пам'ятник-колона на честь Божої Матері, як рятівниці від мору. У 1775 році почалося будівництво костьолу, а незабаром місто отримало привілеї на проведення 4-х тижневої ярмарки. Новий власник міста Юзеф Любомирський продовжив перебудову замку, остаточно перетворивши його в чудовий палац. З Італії був запрошений художник Вілляні, що прикрасив фресками стіни і софіти, а художник Лукашевич виконав портрети тутешніх князів. Був очищений і заглиблений ставок, в палацовому саду з'явилися кам'яні статуї, каруселі, майданчики для ігор і розваг. [3]

У 1837 р. Біля палацу Любомирських розпочалося будівництво гімназичного корпусу. У Рівненській гімназії в 1844—1845 рр. працював видатний український історик, письменник і громадсько-політичний діяч Микола Костомаров, а в 1866—1871 рр. в ній навчався письменник-гуманіст Володимир Короленко. [2]

У 1857 р. через місто пролягали шосейні дороги Київ-Брест, а в 1873 р. — залізна дорога між цими містами. У 1906г. в місті з'явився перший музей, в 1912 р. увійшла в дію перша електростанція. Під час Першої світової війни Рівне протягом тривалого часу було прифронтовим містом. У 1916 р. перед наступом російських військ його відвідали імператор Микола II та генерал О. Брусилов. [2]

У період з 1917 по 1920 рр. місто по черзі перебувало під владою німецько-австрійських, польських та більшовицьких окупаційних військ. У квітні-травні 1919 р. у Рівне тимчасово засідав уряд Української Народної Республіки та були розміщені війська Директорії на чолі з С. Петлюрою. 19 вересня 1920 р. Рівне захоплюють польські війська, і до вересня 1939 р. місто перебувало у складі Польської держави як повітовий центр Волинського воєводства. Всупереч репресіям з боку польських властей у місті тривало українське культурне життя, активно працювали громадські організації національно-патріотичного толку — «Просвіта» (до 1929 р.), «Пласт», Союз українок та інші, а також нелегальні організації ОУН і КПЗУ.

У вересні 1939 р. згідно з пактом Молотова-Ріббентропа західно-українські землі відійшли до СРСР. В цей же рік Рівне стає обласним центром новоствореної Рівненської області у складі УРСР.  [2]

У роки фашистської окупації місто стає своєрідною столицею окупованих українських земель. З вересня 1941 р. тут розташувався «Райхскоміссаріат України» та резиденція гауляйтера. В цей же час у місті відроджуються українські громадські та нелегальні організації, Рівне стає одним із центрів українського національно-визвольного руху. Паралельно існувало і кілька радянських підпільних організацій.

У лютому 1944 р. місто було звільнено від фашистів. І відразу після цього почалися масові репресії проти учасників національно-визвольного руху, насамперед — проти воїнів УПА. Влада організувала масову міграцію в місто управлінських кадрів з інших районів України.  У 1950 році було завершено відновлення зруйнованого війною господарства. Наступні десятиліття стали періодом інтенсивного росту і розвитку міста. Будувалися нові житлові квартали в центрі міста, з'явилися нові мікрорайони. Створювалися нові потужні підприємства, такі як гігант легкої індустрії України Рівненський льонокомбінат, хімічне підприємство «Азот» та ін., відкривалися нові установи освіти, науки, культури. [2]

Рівне залишається одним зі значних культурно-освітніх центрів України. Загальновизнані успіхи мають наші виші – Національний університет водного господарства та природокористування, Рівненський державний гуманітарний університет, Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені акад. А. Дем'янчука, Рівненський інститут слов'янознавства та інші. Мережа середніх спеціалізованих закладів, майже тридцять загальноосвітніх шкіл, кілька шкіл нового типу (гімназій та ліцеїв) створюють гарні умови для навчання та розвитку здібностей юних рівнян. Помітні досягнення має рівненський спорт, кращі представники якого стають володарями європейських та світових нагород. А плеяда художніх колективів, закладів, творчих спілок гідно репрезентує перед світом багатий мистецький потенціал нашого волинського міста. І хоч нині сфера освіти та культури переживає не найкращі часи, Рівне має усі шанси зберегти за собою і в майбутньому пріоритети в цих галузях. [4]

Місто приваблює своєю історією та архітектурою. Архітектурне обличчя міста по війні формувалося заново. Лише фрагменти старої забудови збереглися в центральній частині Рівного. Назагал місто забудоване вже у наш час, за сучасними архітектурними проектами.

Окрасою міських ландшафтів є багатство зелені. Лише у центральній частині міста розташовано парк імені Тараса Шевченка (найстаріший публічний парк Рівного), великий і мальовничий гідропарк, затишні сквери, клумби. Це надає міським пейзажам неповторно-ліричного колориту. [4]

Про історію міста, його історичне минуле і прекрасне сьогодення розповідають музеї: краєзнавчий, літературний музей Уласа Самчука, музей «Просвіти», музей бурштину, музей освіти та ін.

Місто Рівне нині живе і розвивається – як адміністративний центр Рівненської області. [4]

Список використаних джерел:

  1. wikipedia.org/wiki/Рівне
  2. http://ukraine-in.ua/ua/istoriya-gorodov-ukrainy/istoriya-rovno
  3. http://miristorii.ru/publ/istorija_ukrajinskoju/mistaukraine/istorija_mista_rivne/20-1-0-223/
  4. http://libr.rv.ua/ua/virt/96/